Поетичне кіно – феномен українського кінематографу

Поетичне кіно – явище суто українського кінематографу. Період його розквіту – 60-ті-70-ті роки ХХ століття. Режисери поетичного кіно намагалися показати вічні проблеми буття в новому, алегоричному ключі, тяжіючи до метафоричної мови та притчового начала.

Ще в 1930 році, задовго до поняття поетичного кіно, Олександр Довженко знімає свій культовий фільм “Земля”. У ньому він звертається до українських звичаїв та національності, що й стало причиною заборони показу “Землі” в Радянському Союзі. Але початок покладено, і вже через 35 років поетичне кіно сягає вершини свого розвитку. Тоді, у 1965 році, виходить шедевр і маніфест – картина “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.

Іван Миколайчук у фільмі “Захар Беркут”, реж. Л.Осика

В ній знявся відомий український актор Іван Миколайчук. Більше того він став режисером постановником ще двох фільмів – “Вавилон – XX” і “Така тепла, така пізня осінь”. Взагалі Миколайчука вважають актором номер один або обличчям поетичного кіно. Окрім “Тіней” Параджанова, він знявся ще в таких фільмах, як “Пропала грамота”, “Анничка”, “Захар Беркут”, що продовжували плеяду цього мистецького напрямку.

Знявся Миколайчук і в культовому фільмі режисера Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” (1970). Разом з Богданом Ступкою вони зіграли двох братів-ворогів на тлі утвердження соціалістичного способу життя в західних регіонах. Фільм навіть отримав італійську премію “Срібної сирени” і був високо оцінений кінокритиками.

Окремо слід розповісти про творчість самого Юрія Іллєнка, режисера стрічки. За освітою він – оператор. До того ж саме Юрій Іллєнко знімав “Тіні забутих предків” Параджанова. Але режисер з нього вийшов не менш талановитий. Після тріумфу картини Параджанова Юрій Іллєнко починає знімати власне поетичне кіно. “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала” – ці та багато інших фільмів майстерного режисера поповнили скрабницю українського кінематографу. Останньою його роботою стала “Молитва за гетьмана Мазепу” – перший повнометражний фільм за роки незалежності України.

Юрій Іллєнко

До речі, син режисера, Пилип Іллєнко, який зараз очолює Державне агентство України з питань кіно, вважає, що теми поетичного кіно актуальні й досі.

Звичайно, традиція українського поетичного кіно зберігається. Те, що ми знімаємо зараз, дуже сильно відрізняється від кіно 60-х, 70-х, 80-х, але іноді тематика не змінюється. Тому що теми, які зачіпало українське поетичне кіно, стали навіть актуальнішими. І не рефлексувати наші митці не можуть, і це їхнє право, а наш обов’язок – підтримувати їх у цьому, в їхній творчій самореалізації.

Леонід Осика

Леонід Осика – ще один представник цього напряму. За свої художні фільми “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Подарунок на іменини”, “Гетьманські клейноди” він був нагороджений Національною премією України імені Тараса Шевченка. Про нього та поетичне кіно в цілому влучно висловився Марк Гресь, директор студії документальних фільмів UA: Перший:

Саме завдяки жанру поетичного кіно, одним з найяскравіших представників якого був Леонід Осика, наприкінці 60-х — початку 70-х років Кіностудія ім. О. Довженка та український кінематограф загалом стали відомими у всьому світі. Значною мірою це відбулося завдяки Леоніду Осиці та Юрієві Іллєнку. <…>. Якщо «шістдесятники» були явищем всесоюзного масштабу, то наш національний кінематограф найгучніше прозвучав у 70-ті роки. Тоді також творили Володимир Денисенко, Микола Рашеєв, Тимофій Левчук та інші. Їхні картини й сьогодні викликають інтерес у глядачів

Зараз  до фільмів з елементами поетичного кіно деякі критики відносять  “Плем’я” Мирослава Слабошпицького (2014) та “Поводиря” Олеся Саніна (2014). Останній був кандидатом на премію “Оскар” від України в категорії “Найкращий фільм іноземною мовою”.

Фото: Відкривай Україну, газета “День”, Голос Свободи.

 

Поділитися

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*