ЕКСКЛЮЗИВ УКіно. Вероніка Шостак: Акторство — це наркотик, з якого я ніколи не «злізу»

Вероніка Шостак — молода українська акторка, яка у кожній стрічці постає перед нами абсолютно новою особистістю. Серед її творчого доробку ролі у таких картинах: «Брати. Остання сповідь», «Поводир», «IZI», «Golem», «Тарас. Повернення», «Один в полі воїн», «Король Данило», серіали «Вікно життя», «Кріпачка».

Ексклюзивно для УКіно Вероніка Шостак розповіла про зйомки, незручні сцени, проблеми українського кінематографу.

Хто серед українських і світових кінозірок є для вас прикладом, на кого ви рівняєтеся?

Раніше, я про це дуже багато думала і дійшла висновку, що рівняюся як на роботу акторів, так і на їх повсякденне життя. Мені подобається багато популярних американських акторів, я ціную їхню роботу. Наприклад, Леонардо Ді Капріо, Меріл Стріп. Своєю любов’ю до пошуку дуже подобається російський актор Вадим Демчог, наші світогляди з ним перетинаються. Можна не любити актора в одній роботі, побачити його в іншій і зрозуміти: він — геніальний. Так само з українських: можу виділити, але не хочу цього робити… Проте, можу точно сказати, що в Україні нічим не гірші актори, ніж закордоном.

 

Театральний критик Олег Вергеліс у своїй статті «Діти виросли. ТОП-15 перспективних українських акторів нового кіно» написав, що рівень вашої майстерності відповідає найвищим стандартам європейської школи. Як вам вдалося розвинути такі здібності, навчаючись в українських університетах?

Чесно, навіть не знаю чим це вимірюється. Я працювала з італійськими, ізраїльськими акторами. І хочу сказати, що вони дуже стримані. Вони не дозволяють собі зайвого, дуже відповідально ставляться до своєї роботи. Я працювала з різними українськими акторами. Одні поводять себе скромно, інші дуже високо себе підносять. Хоча режисер фільму «Брати. Остання сповідь» Віка Трофименко теж говорила про таку мою «європейську» природу. Я ж то не бачу в собі це.. звідки ця жилка у мене не знаю. Такий мій спосіб існування значить. Не думаю, що це погано.

Що для вас є акторство?

Постійний пошук себе, пошук тих героїв у собі. Взагалі, акторство — це наркотик, з якого ніколи не «злізу». Хочеться робити постійно іще більше, з більшим запалом, мати все цікавіші ролі, ще більші експерименти, копати, копати, копати.

У вашому акторському доробку були лише позитивні ролі, проте у стрічці, що ще не вийшла на екрани «Король Данило», режисера Тараса Химича, ви граєте свою першу негативну роль. Як ви у неї втілювалися?

Я була дуже здивована, що мене затвердили на таку роль. Як кажуть режисери, у мене типаж світлий. Він не викликає негативного сприйняття,. Тому вдячна режисеру Тарасу Химичу, що він дав мені змогу випробувати себе у такій ролі. Я, звичайно, намагаюся витягнути із себе всі підступні, егоїстичні риси і дати це своїй героїні. Моя Євлампія — дівчина знатного роду, яку проміняв Данило на Анну. І ця постійна заздрість, відчуття несправедливості, ненависть вилились у вбивство. Це XIII століття і грати героїню того часу особливо цікаво. Над негативною роллю завжди цікавіше працювати. Коли вибудовуєш підтекст, другий план. Ми з Тарасом дуже багато працювали над цим. І глядач повинен прочитати це.

Ви вже згадували фільм Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь». Це не тільки ваша перша, але й головна роль у власному акторському доробку. Для ролі Ївги вам довелося перефарбувати своє яскраве руде волосся у біляве. Важко було розлучатися з таким кольором?

Це було для мене важким рішенням. Я мала довге руде волосся, це була моя гордість. А коли мені сказали пофарбуватися — засмутилася. Але йшла на цей крок свідомо і розуміла, що маю зробити цю жертву. Згодом експериментувала з кольором: була шатенкою, білявкою. А зараз повернулася до того, що було, і не хочу нічого змінювати. Якби мені сказали пофарбуватися у білявку, не знаю, чи погодилася б. Я вже не така.

Який епізод у цьому проекті вам видався найважчим?

Фінальний епізод смерті сина. Було дуже багато дублів. Ми знімали півдня сцену, як я підбігаю до Демійона, який висить на петлі. Не знаю, як мені це вдалося. Але це був такий адреналін. Я проживала тоді кожен дубль. Виймала душу з себе, щоб пережити цей момент. Я дійсно намагалася повірити у те, що це відбувається наяву. І мені здається, люди через екран відчувають цей біль, який хотіла донести.

Чи є сцени за які вам відверто соромно?

У «Братах..» мені в свої 17 було все соромно. Особливо, у моменти любові. Зі мною працював Микола Береза, зараз він зіграв головну роль у фільмі «Червоний». На той момент я була фанаткою його роботи в театрі Леся Курбаса. Для мене робота з ним – це вже була вершина всього. І було соромно. Я пам’ятаю, Віка забрала якісь відверті сцени. Вона певно бачила мої розгублені очі, коли я про них чула. Було особливо соромно у сцені розрізу стегна, поцілунків.

Чи є для вас певні табу? Чого б ви точно не зробили під час зйомок?

Мені здається, що актор — той, хто повинен робити те, що йому скажуть. Він не повинен чогось боятися, соромитися. Певно, не погодилася б на якість складні каскадерські трюки, просила б професійних людей. Взагалі у актори ідуть, щоб спробувати все, отримати максимум досвіду. Від того я і люблю свою професію, що можна прожити багато інших життів, відчути те, чого я ніколи у житті не зроблю.

Ви знімалися, як в україномовних, так і російськомовних проектах. Як позбувалися акценту?
Просто багато працювала над мовою, вивчала орфоепію. Навчаючись у Львові, російська була для мене далека. Але переїхавши у Київ, зрозуміла, що робота вимагає знання і цієї мови. Зараз мені не важко, але спочатку відчувала дискомфорт.

У «Брати. Остання сповідь» мова була дуже колоритна, діалектична. Як ви досягли такого акценту?
Це дав мені Львів. Я стільки там начулася нових слів. Взагалі, у мене є така особливість — швидко вбирати інформацію, дуже швидко переключатись, вписуватися у ситуацію. Тому потрапивши на майданчик, мені було дуже просто. Не було жодного дискомфорту. До речі, зараз в Україні постає питання, що актор повинен володіти діалектами. Дуже багато режисерів роблять зараз такі камерні історії і мову потрібно враховувати. Вона відображає характер того місця і тих людей.

Чого не вистачає українському кінематографу?

Не вистачає цікавих серіальних історій. Зазвичай, придумують примітивні сюжети, і це дуже сумно. Я вважаю, що такого не має бути. Нині, більшість українських серіалів — перемелені російські історії.

Фото: Facebook акторки

Поділитися

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*